Риболовля та рибалка в Генічеську. Нарис-спогад.

Риболовля в Генічеську – особлива філософія, колорит та емоції.

    Риболовля в Генічеську несе особливе смислове та емоційне навантаження. Найяскравіші спогади зазвичай пов'язані з дитинством. Коли сьогодні тобі сказали, що завтра рано-вранці підемо на риболовлю. Снасті заготовлені, черв'яки викопані. Той випадок, коли не терпиться лягти спати, щоб якнайшвидше настав довгоочікуваний ранок. Будити не потрібно, бо організм сам відчуває час. Точніше за будь-який швейцарський хронометр. Передчуття, інтрига пригод та очікування найкращого дня…

Ранок

    Прокинувся досвітку, без жодного будильника, заварив міцного, терпкого чаю в термосі. Поснідав нашвидкуруч, у сумку поклав термос і пару бутербродів. На вулиці ще було тихо, темно і пахло весною. Де-не-де чувся ледачий, ніби спросоння, рідкісний гавкіт собак. Збори були короткими: велосипед у руки, сумку на багажник і вперед, у тихий генічеський ранок. Шлях недовгий: проїхавши повз колишній кінотеатр «Дружба», перестав крутити педалі й перехрестя біля арматурного проскочив уже накатом. А там далі, з гірки, по спуску повз старе паровозне депо крутити й не потрібно. Пригальмувати довелося тільки біля залізничних колій, що вже не використовувалися. Невелика перепона, але все ж таки. Біля моря було свіжо, хоча вітру майже не було. Ідеальну тишу бунації порушували тихий сплеск води та звук рідкісних автомобілів, що прямували на Арабатку. Чути було не стільки мотор, скільки удари скатів на стиках аеродромних плит.

Ангар

    Ангар розташовувався біля старого залізничного мосту. Ґвинтовий замок відкрився одразу, без скрипу й найменших зусиль. Як і належить доглянутому та добре змащеному механізму. Усередині пахло камкою та в'яленою рибою. Напомацки безпомилково дістав з полиці біля входу акумуляторну коногонку, увімкнув і повісив у саморобне кріплення під стелею. Простір освітило жовтаве, не дуже яскраве світло. Якого, втім, було достатньо, щоб побачити дерев'яний баркас двоколірного фарбування, невеликий столик біля стіни та три табурети. Трохи далі на забитих у стіну кілочках висіло два вудилища з армованого склопластику (одне темно-сіре, а друге коричневого кольору), кілька скручених «павуків», підсака та пакет із закидушками, які називають донками. Тут же висів брезентовий плащ і комбінезон від ЗЗК. Під стелею висіло кілька низок в'яленого бичка, прозорого як кришталь і просякнутого жиром збереженої печінки – найкращі весняні ласощі.

Посиденьки

    Такі запаси не переводилися, завжди траплялася нагода у вигляді гри в доміно за тим самим столом. В ангарі у Петровича був такий собі клуб за інтересами, але не для всіх. Коло посвячених включало шестеро осіб, разом із господарем. Збиралися нечасто, більше для спілкування. Для пенсіонерів це була якась віддушина. Тому риба завжди була доречною. Це могли бути сухі, іржаві бички, камбала з в'язкою, рубіновою ікрою або калкан. Гра в доміно супроводжувалася спілкуванням та спогадами. Рибу, звісно, споживали з пивом. Щоправда, Петрович пиво не шанував ще з молодості й віддавав перевагу домашньому вину з винограду сорту «Лідія». Бурштинового кольору, ароматному та з легкою кислинкою. Причому аромат передавав не лише особливості винограду, а й прохолоду вересня, легкий димок і, чомусь, запах яблук.

    Восени, коли сезон і погода самі сприяли, вживалися напої й міцніші. Семену, колишньому єгерю о. Бірючий, зять подарував новомодний дистилятор. Тому осінній натюрморт доповнювався сімдесятиградусною виноградною чачею, картоплею в мундирах, червоними осінніми помідорами, синьою цибулею та малосольною журалкою. Такі посиденьки були дуже душевними й атмосферними. За столом сиділи бувалі люди, які прожили яскраве життя, баркас завжди був незмінною частиною інтер'єру, газета на столі та пара палаючих свічок. А на вулиці в цей час вирує осінній вітер із дощем. Старим рибалкам, які більшу частину життя пробули в морі, було нудно сидіти вдома. Тому раз на тиждень, коли дозволяла погода, усі збиралися у Петровича.

 картина: Піхуля В.М.

Старий баркас

    Припаркувавши велосипед біля стіни й перевзувшись у гумові чоботи, дідок неспішно спустив на воду баркас. Раніше таких у місті було досить багато, будівництвом займалися місцеві майстри. Петрович не любив усі ці «Амури» та «Казанки» – у них не було душі, а в баркасі була. Після того як із процедурою спуску було закінчено, а з боку порту заблищав робкий відблиск зорі, настала черга обов'язкового ритуалу перед виходом у море. Наливши у стару алюмінієву кружку гарячого чаю з термоса, Петрович узяв з полиці стару бляшану коробку з-під льодяників, у якій зберігав цукор шматками. Вийшовши з ангара, попиваючи чай уприкуску з рафінадом, із задоволенням милувався першими променями сонця з-за горизонту. За чаюванням обов'язково йшла перша в цей ранок цигарка. Розм'якшивши пальцями невелику цигарку без фільтра та вставивши її в бурштиновий мундштук, підніс до кінчика запалений сірник і, розкуривши, із задоволенням затягнувся. Курив з одинадцяти років, і на восьмому десятку кидати було вже пізно, та й не мало жодного сенсу. Ось так неспішно, попихкуючи, віддався спогадам…

Спогади

    Рибалив усе життя, скільки себе пам'ятав, причому рибалкою був спадковим. Його предки, будучи нащадками Запорозьких козаків, прийшли в цю місцевість ще у вісімнадцятому столітті. Працюючи забродчиками, добували рибу для першого рибного заводу. Професія рибалки в Генічеську завжди була шанована за важку працю, хоча й не завжди приносила добрий дохід. У колишні часи риби було багато, і пропозиція значно перевищувала попит. Коли місто переживало свій дореволюційний розквіт, основою інфраструктури та економіки було все, що пов'язане із зерном. Млин Шапіро зіграв велику роль у розвитку міста, а однією з найвищооплачуваніших професій була праця портових вантажників. Але навіть у ті часи дід і батько продовжували рибальську династію.

    Він пам'ятав, як дід брав його із собою в море на вітрильному баркасі – це здавалося справжньою пригодою. Будучи зовсім ще зеленими хлопчаками, прутами били камбалу та калкана. Ловили бычків у норах. Тоді риби було справжнє достаток. Чого тільки вартував жарківський бычок і селявка. Рибалити Петрович волів на воді. Як виняток міг вийти на міст під час осіннього ходу оселедця, або пізніше, коли з'явився пеленгас і його стали ловити павуками. У розведенні пеленгаса брав особисту участь. Зараз уже небагато хто пам'ятає, що цей вид далекосхідної кефалі з'явився тут тільки наприкінці 70-х років.

    Звісно, ходив на лід, особливо любив ловити камбалу на «баночку». Працював у рибколгоспі в ті часи, коли судно з уловом камбали прямувало в порт, і капітан дізнавався, що план перевиконано й риба не потрібна. Команда набирала собі скільки треба, а решту риби просто викидали за борт. Бувало й таке. Та що там камбала, ще до буму на осетрових його ледь не забракували на медкомісії через підвищений гемоглобін. А причина «недуги» виявилася дуже прозаїчною – щоранку під час сніданку з'їдав кілька ложок чорної ікри, яка не переводилася вдома в той час. У пам'яті на все життя залишиться величезна білуга, хвіст якої волочився по землі з кузова 355-го Уралу. Величезний монстр, що обріс ракушкою, назавжди врізався в пам'ять.

Луна епохи, що йде

    У цей час на мосту, зовсім поруч, пролунав радісний вигук – це якийсь хлопчина зрадів першому улову. З боку вокзалу вітер доніс звук дверей, що зачиняються, і через секунду – гудок електрички, що від'їжджала. Світанок усе більше розганяв сірі сутінки, уже було видно, що на мосту людей ще не так багато. Раніше ним ходив паровоз на Арабатську Стрілку. Петрович був одним із тих відчайдушних шибайголів, якімудрялися стрибнути у воду на ходу, поки потяг проходив міст. Пізніше сильний шторм зруйнував колії, а шкода… З потягом було пов'язано багато спогадів. Коли він проїжджав повз палаючий факел газового родовища, жар був такої сили, що, сидячи на даху вагона, було відчуття присутності біля великого багаття. Купалися й пірнали з мосту, хоча Петрович найбільше любив кригорізи. Ці споруди більше підходили для таких цілей. Особливо сильно поважав чебуреки, що готували в чебуречній за мостом. Більше ніде й ніколи таких не зустрічав. Тоді на міському «дитячому» пляжі практично ніхто й не купався. Усі приходили на берег між мостами, на Закоску або Слобідку. На мосту хтось увімкнув радіо, і в тиші дуже добре було чути слова пісні:

«Если бы на Маpсе были гоpода,
Я бы встал поpаньше и слетал туда.
Побpодил по сквеpам, pассмотpел дома,
Если бы на Маpсе были гоpода.»

Гарна пісня, групу «Браво» Петрович любив, особливо подобалося, як співав Ленц.

Краснолови

    Проливом пройшов катер із потужним підвісним мотором, і невеликі хвилі тихо хлюпали об берег. Раніше такої розкоші не було, здебільшого встановлювали «москвичівські» двигуни. Золота ера генічеських рибалок – 90-ті роки. Основною метою промислу були осетрові, червона риба. Усіх, хто її ловив тоді, називали «красноловами». У той час це приносило дійсно суттєвий заробіток. Рибу та ікру оцінювали тільки в доларах. Тоді в Генічеську це була друга валюта, поряд із карбованцями. Спіймавши велику ікряну «мамку», можна було озолотитися. Браконьєри були одним із найбагатших станів. Хоча, якщо дивитися з точки зору закону та служб рибоохорони, то 90% видів видобутку риби населенням можна було вважати браконьєрськими. А промисловий лов тралами з використанням ехолокації браконьєрським не вважався. Ось так-то…

Тоді червона риба була повсюди, практично в кожному холодильнику. Нерідко можна було спостерігати таку картину, що хотілося м'яса або хорошої ковбаси, а вдома була риба. Шматки балика завітрювалися і були буденністю як сало. Чорна ікра могла спокійно пліснявіти в напівпорожній літровій банці. Стандартна й шанована страва на літніх столах генічан – жирки з цибулею та оцтом. Особливою пошаною користувалася пастрія – не повністю дозріла ікра. З осетрових готували шашлики, заливне й котлети. Хоча найкращі у світі рибні котлети – це котлети із сули (судака). Суперничати може тільки севрюга гарячого копчення. Іноді особливо великі екземпляри не вміщалися в катер, і доводилося брати рибину на буксир і тягти до берега або обробляти на місці.

Азовська уха

    Одного разу йому довелося бути присутнім на о. Бірючий при справжньому кулінарному дійстві – приготуванні азовської рибальської потрійної ухи. Готував доглядач маяка. Насамперед у казані варився бычок, який був потрібен для навару. Слідом камбала – для смаку та солодощі. Після камбали в казан клали рубану голову осетра. Зі спецій ніяких надмірностей не використовували: лавровий лист, перець горошком, мелений чорний і два стручки гіркого червоного перцю. Коли наваристість юшки досягала свого апогею, у казан закинули кілька цілих цибулин, чотири морквини та розсип зубчиків часнику. І всьому цьому пишноти дали кипіти не менше ніж пів години. Пристрілочний посол ухи та перша проба. Не відповідаючи на здивовані погляди оточуючих, старий майстер додав у казан дві ложки справжнього бірючанського меду, у букеті якого зібране все різноманіття місцевих трав. Жодного натяку на картоплю навіть не було. Після того як бульйон добре проварився, кухар видалив із нього розварену рибу й овочі. Своєї черги на великій таці чекала порізана на порційні шматки осетрина. Поправивши багаття, щоб кипіння не було таким сильним, він влив добру склянку виноградного самогону граничної міцності. І, накривши кришкою, залишив мліти.

    Настав ключовий момент. Аромати, що розносилися навкруги, уже просто зводили з розуму. На цій фінальній стадії всім присутнім було запропоновано випити по чарці й закусити. Закускою виступала риба з попередніх закладок, хліб і гострий соус із дикорослої сливи, що нагадує аджику. Здавалося, що час тягнеться просто нескінченно. Радували й дратували одночасно розставлені на столі тарілки та невеликі піали з часниковим тузлуком. І ось настав момент істини. У юшці, яка доходила тільки на жарі вугілля, було загашено традиційну головешку, і можна було приступати до трапези. Умовляти нікого не довелося, загальним нетерпінням не був заражений тільки кухар. Уху розлили по тарілках, кожному дісталося по доброму шматку вареної осетрини. Наповнили чарки, випили вогняну й накинулися на основну страву. Смачнішої ухи Петрович ніколи в житті не їв. Солодкуватий, пряний і обпікаючий бульйон зігрівав та наповнював душу й серце теплом. А риба була вищою за всілякі похвали.

Старий, але не марний

    Зачинивши ангар, дідок відштовхнувся від берега, і баркас плавно заковзав по воді. Двигун завівся практично одразу. Пройшовши під мостом, направив його в бік Сиваша. Було чути тільки розмірене «тух-тух-тух-тух-тух-тух» у ранковій тиші. Люди досвідчені могли б безпомилково за звуком визначити, що це йде саме старий дерев'яний баркас. Старий, як і Петрович. Старий, але не марний.

В очерку використано вигаданих персонажів. Будь-яке збіг з реальними людьми - випадковий.