Рибні делікатеси Азовського моря 

  А ви ніколи не коштували чудовісінький азовський осетровий балик, що тане в роті? А копченого чи в'яленого осетра з молодим охолодженим білим вином у серпневу спеку? Ну, а шашлик із 80-річної білуги? Ні? Дивно, що ж ви тоді робите там, біля Азовського моря? Ну, тоді хоч таку банальщину, як заливна севрюга або, скажімо, раковий суп із севрюгою? Теж ні? А ви точно з Бердянська? Добре, ну хоч в'ялену запашну «дрібноту»: тарань, рибець, жирну шемаю, судака, зрештою, хоч чебака зі свіжим холодним світлим пільзенським пивом пробували? Теж ні?? Ну, тоді про свіжопосолену чорну ікру, краще білужу, навіть паюсну, вас краще й не питати – ви 100%-во не бердянець!

 Звісно, ви зрозуміли, що цей монолог – просто розіграш! Ну яка може бути білужа ікра, якщо вона зараз уся (не враховуючи російську браконьєрську) походить з аквакультурних господарств, і її середньосвітова вартість становить близько 7000 € за кілограм, а майже всі азовські дикі осетрові (севрюга, шип, білуга) внесені до Червоної книги як «види під загрозою зникнення», і їхній вилов суворо заборонений уже останні 20 років? Та й усі азовські коропові трапляються в морі дуже рідко. Та й узагалі, про яку риболовлю, тим паче промислову, з нашого, українського боку, може йти мова, якщо останні 6 років Азовське море практично повністю окуповане РФ з блокуванням нашого берега їхніми військовими патрульними суднами? Навіть поодинокі браконьєри, які ризикнули піти під РФ-ську «кришу», постійно ризикують свободою – нові зірочки на погонах для російських морських офіцерів значно дорожчі за мізерні хабарі наших рибалок і сміховинні усні «домовленості».

 
  Утім, навіть за вільного доступу до моря ловити там особливо нічого – риби гнітюче мало. Основна причина банальна й актуальна практично для всіх куточків Світового океану – перевилов, тобто людство черпає з океану значно більше, ніж той постійно продукує, прагнучи спустошити його до «нуля», без жодної думки про наступні покоління. А вже вичерпати Азовське море було найпростішою справою – море маленьке, населення на берегах багато, усі ловлять у міру можливостей, кожен вважає, що саме йому це дозволено – ну скільки там він спіймає? А якщо ще, наприклад, із Москви грізний Мікоян без упину кричить: «Давайте ікру й балики, та побільше – комісарам закусити нічим, а ні то розстріляю всіх до чортової матері!», то доводиться й останнє виловлювати, та ще й у басейнах вирощувати, а то й справді розстріляють, як попередників.

 
  Так склалося, що 20 000 років тому нинішнє дно Азовського моря, яке багато разів у своїй історії бувало і морем, і суходолом, у черговий раз було суходолом – тривав останній льодовиковий період, маса води з океанів перемістилася в гігантські приполярні льодові щити заввишки у кілька кілометрів, що доходили до широт Москви та Варшави, і рівень Світового океану був нижчим за нинішній на 150 метрів. До того ж протоки Босфор тоді не існувало і Мармурове море було відокремлене від майбутнього Чорного масивною перемичкою, але як таке Чорне море, тільки менше за сучасне, все ж існувало й тоді, у вигляді величезного сухопутного озера (усі нинішні річки, хоч і не такі повноводні, були там само, де й зараз), на березі якого (зараз там 85-метрова морська глибина) жили люди у своїх поселеннях. Азовське ж море було звичайною низовиною, якою протікали річки Дон і Кубань за майбутню Керченську протоку. Навколо панувала суха маловодна й малосніжна тундра, утім, сповнена дикого життя, а річки й Чорне море були багаті на рибу, зокрема й на осетрових (дуже давній вид).

 
  Згодом клімат почав швидко теплішати, льодовики почали рясно танути, рівень океану – підніматися, наближаючись до сучасного, і близько 7600 років тому сталася природна катастрофа, яку тепер називають Чорноморським Потопом – через землетрус та ерозію солона вода Мармурового моря прорвала перемичку на місці нинішньої протоки Босфор і хлинула гігантським стоп'ятдесятиметровим водоспадом в акваторію Чорного моря, змішуючись із прісною водою та затоплюючи дно сучасного Азовського моря. За наступні 7500 років тут утворився справжній рибний рай із прісноводно-морськими рибами – мілководне море, повне планктону, зручне для росту мальків із практично повною відсутністю великих хижаків.

 
  Поза сумнівом, усе залишалося б так і зараз, якби не бурхливе зростання прибережного людського населення, особливо починаючи з 1800-х років – велика імперія отримала доступ до переповненого рибного «садку»: черпай і черпай, дна не видно! Серед російських та закордонних багатіїв виник підвищений попит на азовські рибні делікатеси, особливо з реліктових осетрових, і нікого не бентежили тисячокілометрові тривалі транспортування цих делікатесів без холодильних установок – азовські умільці вправно обходилися під час їх консервування сиваською сіллю, азовським вітерцем та, іноді, невеликою кількістю тирси й гілок для копчення. Відбувалося це на невеликих «мобільних» рибзаводиках (пам'ятаєте 26 кобозевських рибзаводів? – саме таких: ні стін, ні дахів!), подібних до того, що на фотографії, рівномірно розкиданих по берегу моря, щоб не везти рибу, яка швидко псується, далеко від місць промислу на тихохідних вітрильних баркасах.

 
  Однак «прокляті старі капіталісти» знали міру й пам'ятали, що риба живе за своїми фізіологічними законами з року в рік, плаває тими самими маршрутами в один і той самий час – хоч календар і місце звіряй; зруйнувати все це можна буквально за пару років (згадайте 1990-ті роки!), тому не надто завзято вичерпували рибу, а рибалки тримали рівні вилову на одному рівні з року в рік, ретельно оберігаючи особисті секретні осетрові ями для своїх нащадків.

 
  Усе чарівним чином змінилося зі зміною влади на «народну» у вигляді носатих і вусатих «комісарів», яких нецікавила така «дрібниця», що в осетра (як і в селянина) лише одна шкура, а не п'ять чи десять, і з Кремля на довгі десятиліття стало чути лише одне верещання: «Давай-давай, сволота, а то розстріляємо!». Ну й розстрілювали, звісно, мільйонами – ким для них був простий народ? – Так, сміття під ногами…

 
  Тому й довелося рибалкам міняти заповітні осетрові ями та наїжджені рибні шляхи на свої банальні життя та життя своїх дітей, дружин і родичів, та й то не дуже виходило – скільки б не давали вилову «носатим та вусатим», усе їм було мало, і пояснювати щось було безглуздо: черпали бідну рибу, ніби перед кінцем світу, сейнерів із тралами понаделывали, рибколгоспів із зустрічними планами, рибкомбінати з холодильниками понабудовували, та до початку 1960-х усе й підвичерпували, тільки «бур'янові» бички-«годувальники» у своїх нірках позоставалися.

 
  Поза сумнівом, греблі на Дону та Кубані теж добре «допомогли» нересту осетрових, не кажучи вже про забруднення води, якого так, аж до смерті, не люблять ті ж осетрові, тож із 50-х довелося розводити їх на спеціальних риборозплідних заводах, незважаючи на «дику» собівартість – спеціально для ЦК, ВР і міністрів, а прості смертні, як ми з вами, могли бачити осетрів тільки на картинках або від «ризикових» зимових нічних браконьєрів (які «краснюка» ловили).

 
  Тож красені-осетри з другої фотографії – саме штучно вирощені, і це – саме «спецзамовлення» зі спеццеху рибкомбінату для високого, московського або київського начальства, смачного їм апетиту, щоб вони вже наїлися нарешті!
Ви запитаєте: «І що далі? Невже ні ми, ні наші нащадки ніколи не спробуємо всі ті делікатеси, перераховані на початку публікації?» – Заспокойтеся, усе не може бути так погано! Невже ви ніколи не чули про аквакультуру та марикультуру або, простіше кажучи, про морські плантації та морське фермерство? Тоді знайте, що понад половину морських продуктів, зокрема й риби, що споживаються людством, вирощено на морських фермах, із них 60% – вирощено в Китаї, а Азовське море дуже добре підходить для аквакультури!

  Усім зрозуміло, що цілеспрямовано вирощувати значно вигідніше, ніж чекати, поки «само виросте», тим паче, що невідомо, хто впіймає це «самовиросле». У Південно-Східній Азії вишукані аквакультурні делікатеси вельми доступні за ціною, тож що заважає нам вирощувати рибу так само? За нашої безробіття? Тих самих «краснюків»? А?